здалека, аж за дванацять миль, з Константинополя, значить, бачив немало в житті. Зі страху й пошани всі навіть замовкли й повитріщували очі. Отже це був той великий суддя Течер, брат адвоката в їх місточку і дядько Джеф Течера, котрий зараз же скочив з лавки і побіг привитатися із знаменитою особою. Умисне так зробив, щоб усі заздрили йому. Та якже він був би зрадів, якби був почув, що говорили поміж собою хлопці пошепки.
— Глянь, Джіме, глянь! Він справді йде до нього. Глянь! і подає йому руку! А той стискає її! Хотів би ти бути Джефом?
І пастор Вальтер хотів також себе показати: бігав то сюди, то туди, роздавав прикази, похвали, догани, як де випало, і де лише можна було. Бібліотекар теж „пописувався“: бігав сюди й туди з книжками під пахою, кричав, удавав дуже працьовитого, взагалі хотів показати, яка то з нього важна особа. Молоді учительки теж бажали „пописатися“: нахилювалися з солодкою усмішкою над малими школярями, яких тільки що перед хвилею скубли за вуха; вони тепер миленько грозили пальчиками на недобрих хлопчиків і ласкаво гладили по головці слухняних. Молоді вчителі теж „пописувалися“: поважно напоминали пустунів і всяким иншим робом показували, як пильнують, щоби діти поводилися, як треба. І малі дівчатка всіляко „пописувалися“, а хлопчики ще ліпше, та так щиро, що понад ними так і літали папіряні кульки, аж повітря від них гуло. А понад усім тим царював великий муж, розсипав мов проміння сонця свої усміхи і грівся сяєвом своєї власної величности. Він теж хотів „показатися“. Одного лише не доставало до повного щастя пастора Вальтера: він не мав змоги дати комусь в нагороду біблію і похвалитися якимсь зразковим школярем. Деякі школярі мали по кілька жовтих карточок, але ні один не мав стільки, як було треба. Розпитував і найбільші „світила“ в клясі, але й ті не
