голови. Вони затроювали йому життя. Потім Мері вийняла його празничну одежу, що її надягав у свято вже два роки. Не багато було в нього тої одежі, коли цю називали „ліпша“. Як хлопець одягнувся, застебнула під шию жакетик, надягнула на нього велитенський білий ковнір, обчистила одяг щіткою і наложила на голову рябенький соломяний капелюх. Тепер був Том дуже гарний, але неначе звязаний і почував себе так само нещасливим, як і виглядав. Він не любив ані вмиватися, ані одягатися. Сподівався, що може Мері забуде хоч про черевики, але ні. Вони вже стояли перед ним порядно вимазані лоєм і моргали на нього.
Аж тепер не стало йому терпцю, почав сердитися й нарікати, що все примушують його робити саме те, чого ні трохи не любить. Але Мері пестливо успокоювала його:
— Будь ласка, Томчику, не вередуй, будь гарним хлопчиком!
Постогнуючи, вліз у ті чорні кайдани і бурмотів щось під носом. Мері швиденько й сама одяглася і всі троє пішли разом у недільну школу, місце, яке Том ненавидів о стільки, о скільки Сід і Мері любили його.
Недільна наука тревала від девятої до пів до одинацятої, потім було богослуження. Сід і Мері завсіди радо лишалися слухати проповіди, а й Том лишався, та не для того. Церква була тісна, а над нею маленька деревляна баня. У простих із високим поруччям лавках могло поміститися не більше як триста людей. На порозі Том приостався позаду і запитав одного, теж гарно по святочному прибраного хлопця:
— Слухай но Біль, чи маєш жовту карточку?
— Маю.
— Що хочеш за неї?
— А що даси?
— Кусок солодкого кореня і гачок до вудки.
