мертві руки вже ніколи не ворухнуться, а наболіле серце вже на віки заспокоїлося. Як тоді тітка припаде до нього, як заголосить і благатиме Бога, щоб вернув їй її хлопчика, а вона вже ніколи, ніколи не кривдитиме його. А хлопчик тимчасом лежатиме холодний, блідий, нерухомий — бідний маленький мученик, що його мукам прийшов кінець. Він так перенявся своєю недолею, так жалко себе стало, що аж стиснуло в горлі і мало що не заридав у голос. В очах станули сльози і як став кліпати, то сльози як горох покотилися по щоках і скапували з кінчика носа. І йому так добре з своїм горем, що не стерпів би, якби до нього вкралася якась життєва радість. Через те, як його сестріночка Мері, що вісім днів була в гостині на селі, вбігла співаючи в хату, весела, свіжа, щаслива, Том зараз же встав і вийшов другими дверми похмурий як хмара, коли в перші двері всувались в хату спів і соняшні проміння.
Він пішов блукати в самоті, але не туди, куди звичайно ходив бачитися з хлопцями; ні, він шукав куточка безлюдного, сумного — відповідного до своїх сумних думок. Його приманила до себе дараба; він сів на неї і задивився в задумі в темну воду. Він хотів би втонути, але так відразу, не захлистуючися вперед водою! Потім пригадав собі квіточку, добув її зпід жакетика зівялу, зімняту, і це ще більшого завдало йому жалю. Чи пожалілаб вона його бідолашного, якби довідалася? Чи заплакалаб? Чи може так саме байдуже відвернуласяб від нього, як усі сі холодні, недобрі люди? Думати про своє горе йому було так любо, що думав, думав, всіляко розмальовував, а далі й те надокучило; він устав зітхаючи і побрив далі в темряві.
В десятій годині опинився на безлюдній вулиці, де жила кохана, невідома дівчинка. Пристанув і став прислухуватися. Скрізь було тихо, лише на другому поверсі продиралося скрізь завіску мутне світло самітної сві-
