лосно й тяжко, але в сюж мить розяснилося його сумне обличчя — вона кинула йому через паркан квітку саме в хвилі, коли входила в хату. Хлопець підбіг простісінько до квітки і зараз недалеко спинився та прислонив очі рукою, буцім глядить далеко здовж вулиці і бачить там щось незвичайно цікаве. Тоді підняв із землі стебло, закинув взад голову, поклав собі його на носі утримуючи його в рівновазі і повертаючися сюди й туди. Так хитруючи, він усе наближався до квітки; нарешті торкнувся її злегка босою ногою, зручно вхопив між пальці і підскакуючи, зник із своїм скарбом на скруті вулиці. Але лиш на хвилинку, щоб заховати квітку біля серця, може й біля жолудка, бо Том таки не дуже то знався на анатомії. Зрештою над тим і не застановлявся.
Потім він заразже вернув і крутився біля штахеток, пописуючися всякими штуками, аж смерклося. Але дівчинка вже не показалася. Том трохи розважав себе тим, що вона певно визирає десь у віконце й бачить, що він робить для неї. Нарешті таки мусів піти до дому, а в його голові було повно чудових мрій.
Підчас вечері був такий веселий, що тітка аж дивувалася, що з хлопцем сталося. Вона картала його за те, що кидав на Сіда грудками, а він покірнісінько вислухав, ніби то й не до нього. А тут спробував тітці зперед очей потягнути кусень цукру, але його піймали і здорово вдарили по руці.
— Тіточко, сказав, ти не бєш Сіда, коли він ласує.
— Але він не морочить мені голови так, як ти. Якби я не пильнувала, то ти й не вилазив би з цукру.
Тут тітка вийшла чомусь до кухні, а Сід радіючи з того, що його не карають і бажаючи подратувати Тома, вхопив усю цукорницю. Але рука задрожала, цукорниця виховзнулася, впала на поміст і розбилася. Том зрадів дуже, так дуже, що ледве здержав себе, щоб не реготатися. Він рішив мовчати й сидіти тихо, навіть тоді,
