Том ковтав слинку, бо радо зїв би яблучко, але білив далі.
— Ох ти, бідолахо! Запрягли до роботи? За кару, чи що? — сказав Бен.
— Здоров Бене, я тебе й не завважав!
— Знаєш, іду купатися! Може й ти підеш зі мною? Та ні, де там, ти волиш працювати! Не правдаж?
Том здивовано змірив його від стіп до голови.
— Що ти властиво називаєш працею?
— Що, хібаж це не праця?
Том знов замочив щітку в вапно і буркнув байдужно:
— Може — а може й ні! Я лиш стільки знаю, що Томові Соєрові це до вподоби.
— Ну, та ти хіба мені не скажеш, що робиш це радо.
Щітка ходила далі безупинно по паркані.
— Радо, чомуж би не радо? Чи кожному хлопцеві щастить білити що дня такий паркан?
Справа явилась в иншому світлі. Бен покинув гризти яблуко і задумався. Том злегенька водив щіткою сюди й туди, відхилявся назад, щоб краще приглянутися, як воно виходить і підмазував дещо то тут, то там, і знову залюбки розглядав свою роботу, зовсім не звертаючи уваги на Бена. А він приглядався кожному його рухові і все дужче зацікавлювався. Врешті не витримав:
— Слухай Томе! Дай і мені трохи побілити.
Том розважав. Здавалося, що вже готов на те пристати, але роздумався.
— Е ні, Бене, не можна, не можна. Знаєш, тітці Поллі залежить дуже на цім паркані; тиж видиш, що він при самісінькій дорозі, якби він був ззаду, то чому ні, ані я, ані тітка нічого не малиб проти того, щоб ти малював. А тим парканом страх трудно їй догодити. Його треба незвичайно старанно побілити. Не знаю, чи
