— Добре, на які чотири тижні я остаточно вернуся до вдови і спробую, чи там витримаю, але потому, ти Томе, мусиш прийняти мене до своєї банди.
— Ото добре, Геку! А тепер ходи, старий друже! Я вже поговорю з удовою, щоби тобі дала трохи більше волі.
— Справді, Томе, справді скажеш? Попроси, голубе! Хай вдова трошки дасть мені волю, а курити люльку і клясти я вже буду собі нишком. Або витримаю або згину! Але колиж ти думаєш зібрати банду, і коли станемо опришками?
Хочби й зараз! Треба сьогодня вечером зібрати хлопців, а в ночі відбудеться присяга.
— При… Що, що?
— Присяга.
— А що се таке, присяга?
— А так, всі присягнемо, що будемо разом триматися аж до смерти, і ніколи не зрадимо тайн банди, хочби мали кого з нас різати в куски. А коли хто поважиться скривдити кого з банди, то пімстимося на нім кріваво.
— Це гарно, Томе, страх як гарно, кажу тобі.
— Щоб ти знав, що так. А вся присяга мусить відбутися опівночі, на якомусь відлюдному, страшному місці, яке тільки є на світі, найкраще в такій хаті, де страшить, але правда, всі такі хати вже люди рознесли.
— Але в усякому разі опівночі, Томе…
— Авжеж. Але мусимо присягати над домовиною і підписатися кровю.
— Так, то розумію! Цеж, Томе, тисяч разів краще, ніж бути піратом.
Тепер не втечу від вдови, Томе, хочби прийшлося загинути. А як стану колись славним опришком, Томе, і всі про мене говоритимуть, і вона буде тішитися й пишатися, що прийняла мене до себе.
|
|
