він був завсігди чистий. Мили й чесали його. Він що вечера лягав у чисту постіль, на якій не було ні одної плямочки, яку міг би був притулити до свого серця, як свого давнього, доброго друга. Він мусів при їді вживати ножа і вилок, серветки, чарки і тарілки, мусів вчитися з книжки, ходити що неділі до церкви і говорити так чемно, що йому аж говорити не хотілося. Одним словом, кудиб не повернувся, вязали його з усіх сторін межі й кайдани цивілізації, вязали йому руки й ноги.
Цілі три тижні по геройськи терпів Гек усі ті муки, аж нараз десь щез. Два дні тяжко зажурена вдова шукала його всюди. Щиро шукало за ним усе місточко, шукало всюди, навіть у ріці. Третього дня раненько вибрався Том шукати. Тихцем пішов у стару різницю і зазирав у старі, порожні паки, що там лежали. В одній знайшов втікача. Гек ночував тут і якраз був готовий із сніданням, що складалося з усяких позбираних недоїдків. Він простягнувся і раював, курячи люльку. Був невмиваний і нечесаний, та в тих самих старих мальовничих лахах, як у ті дні, коли був іще вільний та щасливий. Том витяг його, насварив і росказав, яку счинив серед людей велику трівогу і просив його вертати до дому. Гекове лице із щасливого й вдоволеного стало нараз сумне й нещасливе. Він просив із трівогою:
— Годі, Томе, не говори мені про се! Я вже пробував, але се не йде. Се Томе, не для мене. Я не звик до сього. Сама вдова й добра і ласкава, але я не можу знести такого життя! Подумай лиш, мусиш що дня в один час вранці вставати, митися, скубуть тебе гребінцем за волосся і навіть спати в шопі не дозволяють. Мусиш все носити ті проклятущі одяги, в яких мало не задусишся. Знаєш, Томе, крізь ті нові одяги, ніяке повітря не проходить, вони давлять, а до того ще такі делікатні й панські, що я не годен у них ані сісти, де захочу, ані
