— Е, старий Джонс хоче зробити цілому товариству якусь несподіванку; я підслухав, що це має бути, бо він сьогодня в полудне оповідав це тітці, розуміється в великій тайні, але це вже ніяка тайна. Всі це знають, і вдова також, хоча вона й удає, що не знає нічого. Старий Джонс хотів конечно, щоб і Гек був тут, нині вечером — бо без нього з усієї великої тайни не вийшлоб нічого.
— Щож се за тайна, Сіде?
— А от, що Гек тоді слідкував за розбійниками аж до вдовиного саду і нічого більше. Старий хотів сьогодня вечером зробити з того велику несподіванку, але, здається, тепер не здивує вже нікого.
І Сід злобно й вдоволено засміявся.
— Чи не ти, Сіде, роздзвонив про таємницю?
— Хіба то не все одно? Вже був хтось такий, що виявив, та й уже.
— Сіде, я знаю лиш одного такого нікчему на ціле місто, що міг це зробити, се ти — скрикнув обурений Том. Певно, якби ти був на місці Гека, то був би ганебно втік і заховався в тепленькій куток дома та й нікому не сказав би про розбійників. Ти здатний тільки на гидоту і не можеш стерпіти, коли когось хвалять за те, що вчинив щось гарне й добре. Ось тобі за це, і „нема за що дякувати“, як каже пані Дуґляс.
І Том дав Сідові позаушника та випхав колінами за двері. — А тепер біжи на долину і пожалійся перед тіткою, якщо в тебе охота. Завтра знову поговоримо.
Кілька хвилин пізніше гості вдови засіли за стіл вечеряти. Діти сиділи за малим столом окремо, але в тій самій комнаті, бо такий був уже звичай. Містер Джонс сказав коротку промову, в якій подякував ласкавій хазяйці, що пошанувала його з синами, але що тут є хтось инший, котрий заслужив на далеко більшу вдяку, але скромний…
