— І дуже добре зробили, — сказала вдова. — Ходіть, хлопці, зі мною!
Вона завела їх у другу кімнату і сказала:
— Тепер повмивайтеся і повдягайтеся. Тут два новенькі одяги, сорочки, панчохи і все, що треба. Се твоє Геку — ні, нема за що дякувати, Геку — один одяг купив добродій Джонс, а другий я. Позич один одяг на нинішний вечір Томові, вони будуть добрі для вас обох. Отже одягайтеся скоренько і приходіть до нас. Ми вже й так довго ждемо.
За сим словом вийшла.
Ледве вона вийшла, а вже Гек побіг до вікна, відчинив його і промовив зі страхом:
— Томе, якби знайти який мотуз, то моглиб ми втекти. Адже тут не високо.
— Ото дурний! Чогож нам втікати вікном?
— Я — я не звик, як так багато людей. Я до них не піду ні защо в світі, Томе!
— Ет, дурниця! Ото видумав! А мені се байдужісінько. Чого боїшся? Адже я буду з тобою.
Увійшов Сід.
— Томе — сказав Сід, — тета дожидала тебе ціле пообіддя. Мері прилагодила тобі твій святочний одяг і всі тебе шукали. А звідки на тобі стільки глини та лою?
— Ну, ну, пане, журіться собою! Краще скажи, що се за бенкет у вдови?
— Е, та се гостина, як звичайно у вдови Дуґляс, але сьогодня в честь старого Джонса і його синів, бо вони вратували її недавно в ночі від розбійників. Але я міг би тобі ще щось сказати, як хочеш знати.
— Ну, кажи, що таке?
