заліззя, а над тим і не подумаєте, що якби хотіли працювати, то заробилиб удвоє більше. Ну, але годі! Дурненькі ви та й годі. Ну, ходім швидше!
Хлопці хотіли знати, чого їм так квапитися.
— Тепер не питайте, лиш ходіть, побачите самі, як прийдемо до вдови Дуґляс.
Гек трохи налякався. Він звик до того, що на нього накидаються за всіляке, навіть за дурниці.
— Містер Джонс, таж ми не зробили нічого злого — несміливо сказав він.
Старий сердечно засміявся.
— Не знаю, Геку, мій дорогий хлопче, не знаю нічого. А може ти посварився з вдовою Дуґляс?
— О, зовсім ні, вона все була для мене дуже ласкава!
— Ну, то чогож ти злякався?
— Гек не встиг іще відповісти, коли нараз його й Тома вже пхнули у вітальню вдови. Джонс лишив возик біля дверей і ввійшов у хату слідком за хлопцями.
У хаті було ясно, ярко горіли світла. Були там усі визначніші громадяни міста. Були тут Течери і Гарпери, Роджерси і тета Поллі з Сідом і Мері і пастор і редактор і ще багато инших осіб, а всі у святочних одягах. Вдова дуже щиро привитала хлопців, хоч що правда, вона ще ніколи не мала в себе таких гостей. Вони були від ніг до голови обмащені глиною і покапані лоєм. Тітка Поллі засоромилася й почервоніла та грізно дивилася на Тома, похитуючи головою. Але ніхто не почував себе так зле, ніхто не був такий засоромлений, як самі хлопці.
— Ось я привів вам хлопців! — сказав містер Джонс. Тома не було дома, і я вже не знав, де його шукати. Аж нараз зловив їх перед самим моїм порогом і оце привів їх таких, як найшов.
