— Ах, пане судде, таж там у печері був — був — індієць Джо!
За кілька хвилин пробігла по місці ся новина і незабаром поплило до печери кілька човнів, повних людей, а за ними поплив і пароходик теж повнісінький людей. Том Соєр був в одному човні з суддею Течером. Коли відчинили тяжкі двері, то зараз у півтемній печері побачили страшну картину. Індієць Джо лежав мертвий, з лицем притисненим до шпари в дверях так, якби його очі до останньої хвилини ловили світло сонця і рвалися на божий світ, он там за дверима. Том був дуже зворушений. Він же знав із власного досвіду, які муки мусів зазнати той злочинець. Жаль йому було його, але заразом з тим почув, що ніби тяжкий камінь зсунувся йому з серця. Тепер тільки побачив, як дуже й безупинно боявся з того дня, як свідчив у суді проти цього убійця.
Біля індійця лежав його ніж з поломаним вістрям. Грубий поріг дверей був порізаний і подовбаний, але вся та тяжка праця пішла на марне, бо скала творила з надвору природний поріг, на котрім ніж мусів поломитися. Але й без тої камяної перепони булаб уся праця ні нащо не здалася, бо діра була за мала, щоби крізь неї міг був індієць протиснути своє тіло. Індієць мусів це добре бачити, а проте різав і довбав, щоби скоротити час своєї передсмертної муки. Звичайно зараз за дверима було можна знайти кільканацять недогарків свічок, що їх встромлювали в щілини відвідувачі. Тепер не було ні одного. Індієць повитягав їх усіх і зїв. Він зловив і кілька лиликів та зїв, бо довкола лежали свіжі кістки. Нарешті нещасний помер таки з голоду.
Недалеко від нього сторчав сталяґміт, що наростав
