була вийти з хати, аж у неділю, та й тоді виглядала так, як колиб перебула довгу, тяжку недугу.
В пятницю Том почув, що Гек хорий і пішов відвідати його. Але його не пустили до хорого, так само в суботу й неділю. Потім пускали вже його до нього що дня, але мусів обіцяти, що не буде говорити про свою пригоду в печері і взагалі нічого такого, що моглоб стурбувати Гека. Вдова Дуґляс тут сиділа й пильнувала. Дома дізнався Том про нічну подію біля дому вдови Дуґляс, а також і про те, що трупа одного з тих розбишак, того обідранця, знайшли в ріці недалеко пристані. Мабуть утонув, утікаючи від погоні.
Може два тижні після того, як видобувся з печери, пішов Том до Гека, який тимчасом подужав на стільки, що міг вислухати зворушливе оповідання про пригоди. Том мав йому ще щось цікавого сказати. Проходячи попри хату судді Течера, Том забіг туди на хвилинку, щоби відвідати Бекі. Її батько і ще кілька його знайомих стали з ним говорити і хтось спитав жартом, чи не кортить його ще зайти в печеру. Том сказав, що дуже радо.
Тоді сказав суддя:
— Таких цікавих, як ти, Томе, в нас доволі, але я вже подбав про те, щоби вже ніхто не заблукався в печері.
— Як то?
— Бо я велів перед двома тижнями сі великі, дубові двері окувати залізом і замкнути на три замки, а ключі в мене.
Том побілів, як полотно.
— Що тобі, хлопче? Швидко, подайте склянку води!
Принесли води і скропили нею Тома, бо він мало не зімлів.
— Тепер, сину, вже тобі ліпше? Скажиж нам, ради Бога, що тобі сталося, Томе?
