індієць зараз завернув і зник. Том аж дивувався, як се Джо не пізнав його голосу і не вбив його на місці за те, що свідчив проти нього в суді. То певно луна до непізнання змінила його голос, поміркував собі хлопець. Від страху Том аж ослаб. Коби мати ще силу вернути до джерела, то там вже й лишиться на віки, ні защо в світі не схоче ще раз наскочити на проклятого індійця Джо. Він не сказав Бекі того, що бачив і пояснив, що крикнув „от так собі“.
Але голод і журба перемогли вкінці страх. Після довгого, прикрого сну діти прокинулися дуже голодні. Том думав, що се вже певно середа або четвер, а може навіть пятниця або й субота і — що вже певно перестали за ними шукати. Тоді він рішив розслідити другий хідник. Він зважився на боротьбу навіть з індійцем Джо і иншими страхіттями. Але Бекі була зовсім безсила. Вона стала якась ніби сонна; і навіть не хотіла вставати. Вона говорила тільки шепотом, що краще тут лишиться, аж поки вмре, бо се вже певно наступить скоро. Том, як хоче, нехай іде з мотузком на розсліди і вона благала тільки о одно, щоби часом вернув до неї поговорити. Вона взяла від нього слово, що коли вже прийде її страшна, остання хвиля, він буде тут при ній і буде тримати її за руки, аж поки все скінчиться. Том поцілував дівчинку, ледве здержуючися, щоби не заплакати, бо аж здавило його в гортанці. Весело говорив, що або стріне тих, що шукають, або знайде якийсь вихід. Потім узяв свій мотузок і ледве живий порачкував у бічний хідник. Голод і почуття близької смерти зовсім підтяли його сили.
Прийшов вівторок, минуло вже й полудне та стало смеркатися. У місточку Ст. Петербурзі далі глибокий
