а в кого серце було молоде, в того пісня так і лилася з уст. На обличчях у всіх немов грало соняшне проміння, на ногах немов виросли крила. Саме тоді цвіли акації і повітря було повне солодких пахощів. Горбок за селом купався ввесь у квітках. Уся країна видавалась здалека чарівна, мирна й благословенна.
Аж тут зявився Том із відром вапна та щіткою на довгім держаку. Станув перед парканом і оглядав його. З лиця зникла радість і чорний смуток огорнув його душу. Деж таки — трицять метрів довгий, а девять стіп високий той поганий паркан. І Томові здалося, що життя гірке й безрадісне, що жити на світі дуже тяжко. Зітхаючи, замочив щітку в вапно і мазнув нею по найвищій дошці, потім зробив те саме ще раз і ще раз. Потім порівняв сю невеличку біленьку смужку з величезним простором брудносірого паркану — і прибитий сів на пеньок. Саме тоді малий неґр Джім вийшов з хати весело собі щось підспівуючи, з відрами у руці. Носити воду, се була ненависна робота для Тома, але в сю хвилину здалась йому любою. Він згадав, що там біля колодязя буває завсіди товариство. Там дівчата і хлопці білі, муляти і неґри, що ждуть на свою чергу, а тимчасом відпочивають собі, міняються всячиною, торгують, сваряться. Згадав і те, що хоч до колодязя не далі як сто кроків, а Джім ніколи не вертає скорше як за годину, та й то все треба комусь іти по нього…
— Слухай но Джіме, почав Том ласкаво, я піду по воду, а ти біли трошки… Добре?
Джім покрутив головою і сказав:
— Я се не могла, молода панич Том. Тітка казати, щоб Джім швиденько приносити воду. Вона так і знати, що молода панич Том попросити Джіма смарувати, але я не сміти нічого робити — а якже, нічого не сміти робити.
— Е, що там, Джіме, вона так зле не думає, вона
