Вона впала на землю і зайшлася таким судорожним плачем, що Том боявся, що вона вмре або збожеволіє. Він сів біля неї і ласкаво пригорнув до себе, а вона схилила своє личко на його грудь, тулилася до нього і жалілася, а луна відзивалася здалека глумливим реготом. Том благав дівчинку заспокоїтися, але вона відповідала, що не може. Тепер і він став нарікати на себе і лаяти себе, що скоїв таке лихо. Це помогло. Дівчинка обіцяла не тратити надії і заявила, що готова йти за ним усюди, куди він її поведе, тільки нехай так не говорить і не обвинувачує тільки себе, бо й вона так само винна, як і він.
Знову пішли бідні діти без ціли — навмання. Треба було йти, бо сидіти на місці було страшно. І на якусь хвилину надія знов ожила. Не тому, щоби до того була якась причина, а просто тому, що надія все оживає, поки людина зовсім не постарілася або не звикла до своїх невдач.
Раптом Том узяв з рук Бекі свічку і загасив її. Така ощадність говорила сама за себе. Слів тут не треба було. Бекі зрозуміла і знову втратила надію. Вона добре знала, що Том має ще в кишені три або чотири кусники свічок, а проте щадить.
Потрохи почала дітей ломити втома, але діти не піддавалися; вони боялися сісти та спочити, коли час такий дорогий. Іти хочби навмання, але йти, то всеж таки кудись можна зайти, а може і пощастить вийти звідси; а сидіти на місці, се значить кликати до себе смерть.
Нарешті ніжні ноженята Бекі відмовили послуху і вона сіла. Том сів біля неї. Вони почали говорити про свої доми, про рідних, про приятелів, про свої мягкі постелі, а найбільше про ясне, любе сонце. Бекі плакала, а Том вигадував усячину, щоби її потішити. Та дарма, всякі слова потіхи були за слабі і дзвеніли як насміх.
