години можна було так бігати й шукати себе, не відходячи ані дрібки далі поза ту частину печери, яку знали.
Раз-у-раз виходила якась громадка з печери, засапана, весела, щаслива, обкапана від голови до стіп лоєм, обмазана глиною, але щаслива, що так любо провела день. Дивувалися, що за той час на дворі вже майже ніч. Дзвінок пароходу вже від пів години скликував дітей. Коли пароход виплив з веселим товариством на ріку, то тільки один чоловік на помості жалкував, що трохи загаялися, але — се був капітан.
Гек стояв уже на своїй нічній сторожі, коли поуз пристані промайнули світла пароходу. Він не чув ніякого гамору на його помості, бо молодіж сиділа тихо й спокійно, як звичайно тоді, коли вона перетомлена й сонна. Гек здивувався, що то за парохід і чому не задержується в пристані. Та довго над тим не думав і взявся уважно до свого діла. Ніч була хмарна й темна. Минула десята година, туркіт возів затих, світла погасли, ніхто не показався на вулиці. Місточко спало, не спав тільки один маленький вартівник серед мертвої тишини і нічних духів. Вибила одинацята година. Світла в гостинниці погасли також. Довкруги чорна темрява. Гек чекав і надслухував; страх як то довго і нудно. Не зайшло нічого. Його надія слабла. Чогож чекати, чи варто? Чи не краще покинути все та піти спати?
Нараз щось зашелестіло. Гек стрепенувся і слухав. Задні двері легенько відчинилися. Гек мерщій сховався за ріг цегольні. В туж хвилину пересунулося попри нього двох людей. Один ніс щось під пахою. Певно скринка! Забрали скарб. Чи йти кликати Тома? Не можна ніяк, бо за той час вони встигнуть десь подітися і скарб пропаде на віки! Ні, він уже не попуститься їх і піде за ними слідком. Ніч темна й вони його не помітять. Так собі міркуючи, босий, тихенько як кіт
