— Не даром кажуть, що тут одного літа жив Мерель з товаришами.
— Знаю, знаю, — відповів Джо, — і оцей скарб на це вказує.
— Тепер можемо твоє дільце залишити, що?
Індієць зморщив грізно брови.
— Ти мене не знаєш. А вже зовсім не знаєш, о що мені ходить. Мені не ходить на сей раз о крадіж, а мести, мести мені треба. — І в його очах блиснув дикий, злий огонь. — І ти мені поможеш. Я мушу се зробити, а тоді гайда в Тексас. Тепер іди до дому, до своєї Ганни та до бахурів і чекай, аж тебе покличу.
— Нехай буде й так! Але що почнемо із цим — о, чи не закопатиб знов?
— Авжеж. (На поді велика радість). Чекай! Ні-ні! (На горі розчарування). Мало що не забув! Адже на лопаті свіжа земля. (Хлопці завмерли зі страху). Звідки тут узялися мотика й лопата? А ще до того й свіжа земля на них? Хто їх сюди приніс? Деж поділися ті люди? Може ти чув що, або бачив кого? Що? Закопати гроші знову на те, щоб ті люди потім прийшли й забрали, бо вони побачуть, що земля тільки що розкопана. Ні, цього не буде. Треба занести в мою печеру!
— То буде найпевніше. Про те я повинен був раніше подумати. Ти маєш на думці перше число?
— Ні, друге під хрестом. Перше місце непевне, надто на виду.
— Ну, добре! Зрештою вже досить темно, пора в дорогу.
Індієць Джо встав, ходив від вікна до вікна й обережно визирав, приглядаючися, що діється довкруги. Нараз промовив:
— Але хто то міг притягти сі прилади сюди? Як думаєш, може вони сидять на горі?
