— Чую. Ой, Боже, тікаймо!
— Тихо сиди і не рухайся. Вони вже біля дверей!
Хлопці припали до поду і лежали, заглядаючи крізь дірки в дошках, та дрожачи зі страху й зворушення.
— Стають — ні, ідуть, — вже тут! Ані слова, Геку! О, Боже, коби то як нам вирватися!
В хату ввійшли два мужчини. Обидва хлопці подумали собі відразу:
— Еге, таж то старий, глухонімий еспанець, що за останні дні показується в місті — а хто другий — не знаю. Я його ще ніколи не бачив.
Той другий, то обідраний, нечесаний хлопчище, з дуже непевними очима. Еспанець був загорнений у керею, мав густі сиві вуси, а зпід широкого капелюха спадало на плечі довге, біле, розпатлане волосся. Мав зелені окуляри. Як входили в хату, то той другий щось тихо говорив. Вони посідали на землю, звернені спиною до стіни, лицем до дверей. Сей другий говорив далі. Згодом забувся і став говорити голосніше так, що вже можна було дещо розуміти.
— Ні, — казав, — я добре роздумав. Ні, не хочу. Надто небезпечно.
— Небезпечно! — пробурмотів „глухонімий“ еспанець і тим дуже здивував хлопців, — боягуз.
Хлопці задрожали, почувши сей голос і зі страху заніміли. Се був голос індійця Джо.
Хвилина мовчанки і… знову голос Джо:
— А є що небезпечніше понад те, що я востаннє зробив он там? — І показав пальцем у сторону міста. І чи виявилося що?
— То инша річ. То далеко від міста, ні одної хати близько. Хто там довідається, коли й ми не мали жадної користи?
