— Знаєш що, Томе, покиньмо сей скарб і спробуймо копати, в иншому місці.
— Добре, так буде найліпше. Але де?
Том подумав хвилинку і сказав:
— У тім домі, де страшить. Там певне місце.
— Цур з ним! Я не люблю домів, де страшить. Страхи ще гірші ніж мерці. Правда, буває, що мерці несподівано заговорять і перелякають, але вони не блукають круг тебе, не зазирають через плече, коли про них і не думаєш, і не кланцають зубами. Я цього не видержу, Томе — тай ніхто не видержить.
— То правда, Геку, але мари ходять лише в ночі, а в день можемо спокійно копати.
— Се правда! Але ти сам добре знаєш, що ніхто не відважується піти біля того дому ні в день, ні в ночі.
— Ну, та се лиш тому, що неприємно йти туди, де когось замордували. Але ніхто не бачив нічого надзвичайного в цім домі, навіть в ночі, хіба часом блисне у вікнах синє світло, — але це не правдиві мари.
— Алеж, Томе, де побачиш такий синій вогник, то можеш присягати, що там духи. Таж се ясне, бо комуж треба такого світла, як не духам?
— Може й так! Але духи ніколи не показуються в день. То чогож їх боятися?
— Ну, та я нічого. Можемо спробувати і там, як хочеш. Але, але мені здається, що не буде з того добра.
Так розмовляючи, хлопці зійшли з горбка в долину, а внизу, в місячному сяєві самотою стояв дім, у котрім страшило. Ніхто в нім не мешкав. Пліт давно вже завалився, буряни росли аж до порогу, комин розсипався, замісць вікон чорніли порожні діри і дах з одного боку запався. Хвилину дивилися хлопці на цей страшний дім, сподіваючися, що ось-ось блисне в вікні синій вогник. Розмовляли шепотом, як і годилося в такому часі
