було на душі так як якому астрономові, що відкрив нову планету.
Але зовсім певно Томова радість своєю силою, глибиною й чистотою почувань була більша ніж радість щасливого астронома.
Літні вечері були довгі. Ще не смерклося. Нараз Том перестав свистіти. Перед ним станув якийсь чужий хлопець, не багато вищий від нього, так може на цаль. Як тільки бувало який незнайомий покажеться, то вже важна подія в убогому, малому місточку Ст. Петербурзі. На хлопцеві було гарне вбрання, навіть за гарне як на будний день! Се було просто дивне. На голові гарненький капелюх темносиній, щільно застібнутий жакетик був зовсім чистенький і новенький, так само і штани. Мав навіть черевики на ногах, — дарма що се була що йно пятниця. На шиї під ковніром гарна шовкова стяжка. Хлопець стояв такий якийсь пишний, панський, що Тома аж в очі закололо. Чим довше йому приглядався, тим більше крутив носом на вид цеї ніжної пишноти і дошкульніше ставало, що на йому така поганенька одежа. Ні один з хлопців не відзивався. Рушився один, рушився і другий, але все лиш боком, кругом. Так крутилися, зазираючи один одному в вічі. Вкінці Том почав перший.
— Як схочу, то добре тобі дам…
— Ану, стрібуй!
— Велика штука!
— Ти так думаєш?
— А коли годен!
— А коли ні.
— Ой годен.
— Ні, не годен.
— Годен,
— Не годен.
Неприємна мовчанка. Потім Том починає знов:
