згодився. Він був усе готов бути там, де сподівався найти розривку, і де не треба було грошей. В нього було досить вільного часу, який не коштував нічого.
— Деж будемо копати? — спитав Гек.
— Де захочеш.
— Якто, хібаж скарби є всюди?
— Ну, та не всюди. Лиш в деяких місцях. Десь на якомусь острові, або в старій спорохнявілій скрині, закопаній під старим перегнилим пнем дерева, саме там, де опівночі паде тінь; але найчастіше під помостом покинених хат, в яких страшить.
— Хтож там закопує скарби?
— Хто? Розуміється, що розбійники. А ти думав, що хто инший? Може такий пастор з недільної школи?
— А хіба я знаю? Якби я мав скарб, то яб його не закопував, а видавав і жив весело.
— І я так само. Але розбійники роблять інакше: вони все закопують і там він собі лежить.
— І ніколи не приходять подивитися на нього?
— О, вони певно хотілиб його забрати, але або забувають знаки, де його заховали, або вмирають. І тоді такий скарб лежить цілими віками і ржавіє. По якімсь часі знайде хтось старий, пожовклий папір, на якому написано, по яких знаках можна відшукати скарб. Такий папір треба часом відчитувати й цілий тиждень або й довше, бо він писаний тайним письмом або гієроґліфами.
— Гієро — щож воно таке?
— Гієроґліфи — се малюнки то що, от щось таке, що думаєш, що воно нічого й не значить.
— А ти маєш такий папір, Томе?
— Ні.
— Ну, і якже ти знайдеш сі знаки?
