— Слухай тітко, ти вранці пришивала ковнір білими нитками, а ті чорні.
— А вжеж пришила білими нитками! Томе! Що це значить?
Але Том не чекав, що далі буде. Він прожогом кинувся до дверей.
— Пожди, Сіде, я тобі віддячу — крикнув ще — і зник.
Втікши від лиха, оглянув дві великі голки, одну з білою а другу з чорною ниткою, що зашпилював їх у підшивку свого жакетика і бурмотів собі під носом:
— Тітка булаб ніяк не помітила, якби цей Сід не був зрадив. От горечко. Раз зашиє білими, то знову чорними нитками, хто то годен затямити. Ну, та вже все одно. Але Сідові це так не минеться. Нехай лиш навинеться мені під руку.
Том зовсім не був взірцевим хлопцем свого рідного міста, але добре знав, як такий взірець виглядає і погорджував ним з цілої душі.
Ще не минули дві хвилини, а наш герой забув уже про всі свої клопоти. Не через те, щоби вони йому менше дошкуляли ніж дорослим мужчинам. Ні, зовсім ні. Але нова цікава справа захопила всю його увагу, і горе забулося. Так саме буває і з дорослими людьми: нещастя та горе часто забуваються, як зворушить душу якась нова справа. Такою зворушливою, могутньою справою була нова штука свистіння, якої навчився вранці від свого приятеля неґра. Він горяче бажав тепер вправлятися. Виходило ніби пташине щебетання і тьохкання: на це треба було торкатися язиком піднебіння в коротких перестанках підчас свистіння. Та читач запевне пригадає собі, як це робиться, якщо він був коли молодим хлопцем. Том засвоїв собі цю штуку пильністю і увагою дуже скоро. Весело пішов він тепер вулицею і висвистував собі звучно, а на душі було в нього радісно. Йому
