сом училися. Аж ось містер Добіис протягнувся, позіхнув, відчинив столик і витягнув книжку. Довго держав її надумуючися, чи читати, чи ні. Сонні діти мало цікавилися тим, але лиш двоє бистро стежило за тим, що учитель робить. Містер Добінс подержав книжку в руках, нарешті положив її на столику і лагодився читати.
Том глянув на Бекі. Він бачив раз залякану, безпомічну серну, яка дивиться на смертоносне дуло. Така нещасна й безпомічна була Бекі. В туж мить забув про свою сварку з нею. Треба щось вигадати, але зараз, скоро як блискавка, — бо буде за пізно. Але думка про близьку небезпеку спинила його вигадливість. Хотів скочити, вирвати книжку з рук учителя і втекти. Хвилинку розважав — і пропало. Учитель вже відчинив книжку! Колиб завернути втрачену хвилинку! За пізно! Тепер не було для Бекі ратунку. Грізно глянув учитель по клясі. Всі затремтіли і під його сердитим поглядом поспускали очі. Був такий страшний, що й найневинніщі перелякалися. Стало тихо. Учитель збирав сили, а гнів більшав. Потім остро спитав:
— Хто роздер цю книжку?
Тихо, хоч мак сій. Можна було чути, як голка впаде на землю. Трівожна тишина. Учитель пильно приглядався школярям і шукав винного.
— Бенджаміне Роджерс, ти роздер книжку?
— Ні! — І знову тихо.
— Джо Гарпере, ти?
Знову — ні! Тома почало вже мучити оце допитування. Учитель переглянув уважно ряди хлопців, хвилинку подумав і звернувся до дівчат:
— Еммі Льоренс?
Вона заперечила головою.
— Ґрес Міллєр?
Ця також.
