пив голову і не вигадав нічого на своє оправдання. Нарешті сказав:
— Тіточко, я був би рад того не робити, але я не подумав над тим.
— Ой, дитино, ти ніколи ні над чим не подумаєш! Думаєш тільки все про себе і свої приємности. Але ти подумав, як прийти до нас з Джексонового острова лиш на те, щоб посміятися з нашого горя. Ти й про се подумав, як обдурити мене казкою про свій видуманий сон, лише про те не подумав, як би то заощадити нам горя і пожаліти нас.
— Тіточко люба, я вже тепер знаю, як це погано, але я не думав так зле. Слово даю, що ні! Та й приходив я зовсім не того, щоб із вас сміятися!
— А чогож?
— На те, щоб сказати, щоби ви не журилися, бо ми не потопилися.
— Ой Томе, Томе, я булаб найщасливішою людиною під сонцем, якби лиш могла повірити, що в тебе справді була така добра думка. Але ти добре знаєш, що так не було, Томе, та й я того певна, Томе!
— Алеж справді так, Тіточко! Щоб я з цього місця не встав, що так!
— Ах, не бреши, Томе! — тільки не бреши. Бо се ще гірше!
— Я не брешу, тіточко, се свята правда. Я хотів лише, щоб ти не журилася і лише тому приходив сюди.
— Не знаю, що далаб я за те, щоби повірити, що се правда. За це я простилаб тобі не одно, Томе. Я навіть булаб рада, що ти втік. Але се не може бути. Чомуж ти, моя дитинко, мені того не сказав і знову втік?
— Чому? Бачиш, тіточко, як ви зачали говорити про панахиду, я собі зараз подумав, як то буде гарно прийти і сховатися в церкві і я не хотів такої гарної
