котрий з нас. Ну, гаразд! Вимолотив я тебе цяцю зараз першого дня, як лиш ти показався в нашому місточку, вибю й тепер. Попадись мені тільки в руки. Я тобі покажу!..
Він молотив свого уявного ворога на всі лади і вимахував у воздусі руками, якби боксувався, завдавав удари й копав.
— А що, буде з тебе, страхополоху? — говори, буде? А тепер гони й бережися!
Ця видумана боротьба його трохи заспокоїла, але на полудне побіг до дому.
Він не годен був дивитися довше на щасливу Еммі і спокійно терпіти муки заздрощів. Бекі взялася знов оглядати з Альфредом малюнки, але коли хвилина за хвилиною минала, а Том не приходив сердитися, її тріюмф притьмився і книжка вже її не займала. Стала поважна, а далі й посумніла. Два чи три рази надслухувала, чи не озветься його хід, але дарма. Нарешті стала зовсім нещасна і каялася, що так далеко загналася з своєю местю. Бідний Альфред міркував, що щось сталося, але не знав що, і раз-у-раз заохочував: „А дивися, яке се гарне! Ах, яке гарне!“ — Аж нарешті дівчинці не стало терпцю і вона скрикнула:
— Мене се не займає. Дай мені спокій!
Потім розплакалася і побігла від нього.
Альфред побіг за нею, щоби її потішити. Але вона скрикнула:
— Відчепися від мене! Я тебе не люблю!..
Хлопець став збентежений і не знав, чим провинився. Вонаж сама казала, що ціле пообіддя буде з ним оглядати образки. А тепер побігла і плакала що раз дужче. Альфред пішов задуманий у порожню клясу. Був ображений і сердитий. Не важко було догадатися, що дівчина використала його лиш на те, щоби подратувати Тома Соєра. Через те ще більше його зненави-
