— Ей, Мері Аустін! Чому не була вчера в недільній школі? Ти недобра!
— Та я була — ти не бачила мене?
— Ні! Справді була? Деж ти сиділа?
— Там, де звичайно, в клясі панни Петерс. А я тебе бачила.
— Справді? А то смішно, що я тебе не доглянула. Я хотіла була поговорити з тобою про пікнік.
— О, се гарно! А хтож його уладжує?
— Моя мама обіцяла.
— Ах, се чудово! А можна й мені бути?
— Розуміється. Сеж мій пікнік. І можу запросити, кого схочу, а я хочу, щоб ти була.
— Ах, якже я тішуся! Колиж се буде?
— Незадовго, може ще й перед вакаціями.
— Тож то будемо гуляти! А ти запросиш усіх?
— Певно, що тих всіх, що є моїми приятелями, або хочуть ними бути, — відповіла і нишком глянула на Тома, але він оповідав Еммі Льоренс про страшенну бурю на острові і про те, як грім вдарив у велике дерево і розірвав його на тисяч трісок, а він стояв усього на три кроки від дерева.
— А мене запросиш? — спитала Ґресі Міллєр.
— Запрошу.
— А мене? — питає Саллі Роджерс.
— Авжеж!
— А мене і Джо також — допитується Сюзі Гарпер.
— Розуміється.
Всі обступили Бекі, радісно плещучи в долоні і всі просилися на пікнік. Бекі запросила всіх кромі Тома і Еммі. Живо розмовляючи з Еммі, Том відвернувся від Бекі, і відійшов собі геть. Губоньки Бекі затремтіли, а в оченятах стали сльози. Але вона не зраджувала свого горя, вдавала веселу, бездушно розмовляла і сміялася. Але пікнік уже її не тішив, як взагалі ніщо.
