Ой, справді ні! „Хто свою дитину любить, той карає її“, написано в святому письмі. Бачуж я, що впав гнів божий на нас обидвоє — і на мого Тома і на мене. О, я те знаю! Великий він пустун; алеж — він же синок моєї покійної сестри, сирітка, і в мене нема серця його карати. Що разу, як не покараю його, то гризе мене сумління, а покараю, то мало не трісне оте старе серце. Правду каже святе письмо, що чоловік зроджений жінкою і грішний, і немічний, тай почислені його дні. От хочби й тепер: хлопець вже певно ганятиме і не піде в школу, — я те добре знаю; неминуче доведеться покарати його завтра якоюсь роботою. Страх, яка то буде велика кара, примусити його працювати в суботу, коли всі хлопці мають відпочинок, а ще й для Тома, для якого немає нічого гіршого, як працювати. Алеж я мушу сповнити свій обовязок,… мушу це зробити, а то зовсім зіпсую дитину!
Том справді побіг не в школу і ціле пообіддя ганяв світами. Та всеж таки встиг прийти до дому саме в пору, щоб помогти малому неґрові Джімові нарізати на завтра дров і наколоти скипок. По правдіж, то він більше оповідав Джімові свої пригоди, а тим часом Джім зробив за нього мало не всю роботу. Молодший Томів нерідний брат Сід збирав скипки і вже справився з своєю роботою, Сід був хлопець дуже тихий, не пустував як Том і не розповідав своїх пригод.
Поки Том смачно вечеряв і нишком тягав та ласував куски цукру, тітка Поллі силкувалася хитрими й небезпечними — на її думку — питаннями вивідатися про його походоньки. Вона хотіла на якомусь необережному слові Тома приловити. Як багато простодушних людей, вона вірила у свій талант до крутої і таємничої дипльоматії і думала, що ніхто не збагне її хитрощів, які вважала справжніми чудесами свойого бистрого ума, — хоч всякому — зараз же було ясно, чого вона хитрує.
