де ти, так само близько і всміхався, оттак — а мене аж зморозило — ух, як страшно, — я тоді не знав чого, тепер уже знаю“.
І пішла суперечка про те, хто останній бачив хлопців живими і не один бажав здобути сю честь для себе і давав на се докази, в які одні більше, другі менше вірили. А коли нарешті порішили, хто останній їх бачив і з ними говорив, то щасливці стали такі горді, що инші аж подивляли їх і завидували їм. Якомусь малому хлопяти не було чим похвалитися, то він пишаючися, сказав:
— А мене Том Соєр раз добре побив!
Але це не принесло йому бажаної слави, бо майже всі хлопці могли тим самим похвалитися. Діти пішли далі, раз-у-раз згадуючи зі страхом про пропавших героїв.
Другого дня вранці по недільній науці сумно загув дзвін, не так святочно, як звичайно. Була се дуже тиха неділя і жалібний голос дзвона достроювався вповні до тишини в природі. Люди почали сходитися до церкви, ставали в притворі і пошепки говорили про сумну подію. А в церкві тихо, тільки жіночі жалібні спідниці зашелестять і порушать тишину. Ніхто не тямив, щоби церква була коли так битком набита. Здавалося, що всі на когось чекали. Аж тут увійшла тітка Поллі з Сідом і Мері та родина Гарперів — усі в жалобі. Тоді всі, навіть старий пастор, повставали і стояли доти, аж жалобою вкриті сімї засіли в першій лавці. І знову всьо тихо, лиш інколи було чути важке зітхання і схлипування. Пастор зняв руки вгору і став молитися. Співали зворушливу пісню, а потім почав пастор проповідь до слів: „Я воскресення й життя“.
В своїй проповіди пастор змалював такий ясний образ чеснот, працьовитости і надзвичайних здібностей пропавших хлопців, що у всіх аж тріскало серце з жа-
