кала в томатах і диких бурянах, що творили весь її огород. А Тома ні духу. Тоді гукнула знов, але так голосно, що можна було почути далеко:
— Томе! А-гей! Томе!
Позад неї щось зашелестіло; вона озирнулася і встигла ще вхопити за полу малого моторного хлопця саме тоді, як він ось-ось утік би.
— Ага! Ось він! І як се я не догадалася зазирнути в комору? Зараз кажи мені, пустуне, що ти там робив?
— Нічого!…
— Нічого? А глянь лиш на свої руки! А щож то прилипло на губах?
— Не знаю, тіточко!
— Але я знаю. Таж це повило, ти шибенику! Чиж не казала я тобі сто разів, що як ти повила торкнешся, то я тебе вибю! Вже забув? А подай но мені он того прутика!
Прутик знявся вгору. Над Томом нависло лихо.
— Ой, Боже! Тіточко! Що то позад тебе?
Тета мов осою ужалена миттю озирнулась, вхопившися несвідомо обома руками за спідницю, а хлопець в туж хвилю вже вихопився, миттю перескочив через високий паркан — та й зник з очей. Тета Поллі постояла трохи, роззявивши рота, а потім стала тихо сміятися.
— Ото шибеник! Чи я вже ніколи не стану розумніша? Мало хіба він мені вже наробив збитків, щоб я навчилася бути обережнішою? Так, так, старі дурні найгірші! Старої собаки не навчиш нових штук. Алеж бо в нього що день то нові вигадки; ну, як тут людині догадатися, яку штуку той пустун втне? Він добре знає, як довго може пустувати, доки не стане мені терпцю і гнів мене пірве; але знає й те, що як стане вибріхуватися або й розсмішить мене, то й мій гнів минеться і вже не зніметься рука його побити. Боже, мій Боже! Почуваю, що не сповнюю я свого обовязку зглядом дитини.
