— І Джонні Міллєр, ось того хотів би я побачити з люлькою!
— Справді, — розсміявся Джо, — і я. Та він лише раз потягне і вже по нім!
— Таки так. Але я дуже хотів би, щоби тамті нас так побачили.
— І я хотів би цього.
— Знаєте, хлопці, не говорім про се нікому, але як будемо з ними разом, я підійду до тебе Джо і спитаю: „Джо, є в тебе люлька? Так хочу курити“. А ти скажеш так зовсім байдуже: „Є в мене і давня люлька і нова, але тютюн поганенький“. А я скажу: „Е, се нічого, коби лише був міцний“. А ти повиймаєш люльки, понабиваєш тютюном і закуримо. Ото здивуються!
— Ото буде забава, Томе! Коби як найшвидше!
— А тоді скажемо, що ми навчилися курити тоді, як були піратами. Тож то нам будуть завидувати!
— О, ще й як!
Так балакали собі ще хвилинку, але де далі, жвава розмова втихала, уривалася і хлопці щораз більше спльовували. Здавалося, що в їх ротах потворилися жерела слини так, що хлопці не встигали її відпльовувати. Вона заливала їм горла й душила. Оба герої поблідли, аж позеленіли. З безсилих пальців Джо випала люлька, випала й Томові. Слина котилася все дужче. Нараз Джо ледве промовив:
— Я загубив свій ножик. Піду, пошукаю.
А Том насилу сказав тремтячими губами:
— Я поможу тобі. Ти йди в той бік, а я пошукаю біля джерела. Ти, Геку не йди. Ми вже знайдемо самі.
Гек сів і ждав годину. Нарешті знудився й пішов шукати товаришів. Знайшов їх у лісі, як спали далеко один від одного. Були дуже бліді. Гек розглянувся й побачив, що вони позбулися вже зовсім того, що їх так знудило.
