— Ой так, так, моя люба пані, я розумію ваше горе, я так само це відчуваю, як і ви. Ще вчера пополудни напоїв мій Том нашого кота „смертовбийцем“ і я думала, що кіт хату рознесе. А я, прости Господи гріха, стукнула хлопця по голові наперстком. Бідний, бідний хлопчисько! Тепер не знає ні горя ні печалі. А останні його слова, то був докір, що я…
Але ця згадка була вже над сили старій добродійці; вона зовсім підкосила її. Том під ліжком і собі прослезився, але більш із співчуття для себе самого. Він чув, що й Мері плакала, докидаючи від часу до часу якесь добре слово про нього. Йому самому почало здаватися, що він не знати — що. А всеж таки тітчина жура так зворушила його, що він готов був вискочити зпід ліжка, щоб потішити її. Театральне вражіння такої сцени манило його дуже, але переміг себе і лежав тихо.
Том прислухувався дальшій розмові і з кількох слів зміркував, що вони спершу думали, що хлопці втопилися, купаючися. Потім спостерегли, що мала дараба пропала, а ріжні хлопці росказували, як вони натякали, що незабаром ціле місто про щось почує. „Розумні голови“ в громаді звівши все до купи, рішили гуртом, що хлопці поплили на дарабі з водою і певно зявляться в найближчому місточку. Коло полудня найдено пусту дарабу, яких пять миль понижче місточка. Тоді пропала вся надія; всі були певні, що хлопці потопилися, бо якби не те, то голод був би їх пригнав ще вечером до міста. Думали, що їхніх тіл не знайдено тільки тому, що втопилися на глибокій бистрині, бо хлопці вміли добре плавати і булиб певно добилися до берега. Сьогодня середа. Якщо тіл не відшукають до неділі, треба буде відправити за їх душі жалібне богослуження. Том аж затремтів.
Пані Гарпер сказала крізь сльози „добраніч“ і хотіла відходити. Але нараз кинулися обидві горем прибиті жінки собі в обійми, кілька хвилин поплакали,
