бристи і він не надумуючися кинувся в воду, щоби решту, може сто метрів переплисти. Плив горі рікою на скіс, але струя несла його все нижче й нижче. Вкінці всеж таки добився до низького берега і виліз на сухе місце. Намацавши в кишені кусник кори, упевнився, що вона ціла і побіг лісом здовж берега, а з одежі скапувала вода. Ще перед десятою годиною добіг до зрубу, саме проти місточка і побачив пароходик під високим берегом у тіни дерев. Усюди тишина і лиш зорі миготіли на небі. Він зліз із берега, обережно оглядаючися, плюснув у воду і швиденько приплив до човника, що був привязаний до пароходика. Тут прищулився під ослінчиком і ждав, ледве переводячи дух. Незабаром задзвонили в розбитий дзвінок і якийсь голос велів відчалити від берега. Через хвилину човен загойдався на хвилях і плавба почалася. Том страшно зрадів, що йому пощастило, бо знав, що сеї ночі парохід пливе востаннє. За яких пятьнацять хвиль пароходик став. Том виліз з човна в річку і поплив у темряві та вийшов на беріг може яких пятьдесять метрів понижче місця, де став пароходик, бо не хотів з ніким зустрітися. Потім побіг безлюдними вуличками і незабаром опинився біля тітчиної хати. Скоренько переліз паркан, підкрався під вікно і зазирнув у кімнату, де ще світилося.
Там сиділи тітка Поллі, Сід, Мері і мати Джо Гарпера та розмовляли. Поміж ними і дверми стояло ліжко. Том підійшов на пальцях і став легенько натискати клямку. Клямка подалася. Том почав обережно відчиняти двері, здрігаючися за кожним разом, як вони трохи рипнули. Нарешті був уже такий отвір, що хлопець міг пролізти на вколішках. Просунув голову, плечі і поволеньки поліз.
— Чого свічка так миготить? — спитала тітка Поллі.
Том поліз швидше.
