— Томе!
Нема відповіди.
— Томе!
Тихо. Ніхто не озивається.
— Де се знову подівся той хлопчисько? Томе! Та деж ти, Томе!
Старенька тета зсунула окуляри нижче на кінчик носа і поверх них роззиралася скрізь по хаті. Потім підсунула окуляри на чоло і глянула зпід них. Вона рідко коли дивилася прямо крізь скла, як доводилося вишукувати таку маловартну річ як її маленький небіж. А ті окуляри — сеж її гордощі, гордощі її серця; алеж і надівала їх більше для прикраси, бо користи було з них мало. По правді сказавши, вона моглаб ні трохи не менше бачити крізь пару колісцят із кухонної плити. Старенька тета була, здається, немало збентежена; вона промовила не то щоб сердито, але всеж таки досить голосно так, щоб могла почути вся хатня обстанова.
— Стривай, голубчику! Попадись мені тільки в руки, то я тебе…
Вона не договорила, бо саме тоді вхопила мітлу і почала шурхати нею під ліжка, та так завзято, що аж засапалася. Та й там вона нічого не знайшла, тільки виполошила кітку.
— Пропав десь хлопчисько! Шукай тепер вітру в полі! Вона станула у відчинених дверях і очима шу-
