Йде селом бувало весело і сміло,
З хаткою, з деревцем кожним розмовляє,
Вдарить у бандурку, здрібненька заграє
Козачка чи шумку, аж згадати мило!..
А нині, як не той: сивий волос клонить
На грудь піснословну, журиться, сумує,
Мовчки поступає, пісеньку не дзвонить,
З дітьми ся не бавить — чи лихо віщує?
Чи жаль тисне серце за другом миленьким,
Може, за сестрою, за братом рідненьким?
Чи, може, ідучи з далекой дороги,
Ходом утомився і примучив ноги?
Не змучив він ноги, ходом не втомився;
Вчуєте, пташечки, чого зажурився.
Присів на царинці, молодь обступила,
Як цвіточку бджоли, а старшина сіла.
І вийняв бандурку і обтер полою,
І став ї строїти, і повів рукою
По струнах злегенька… струни згаморили…
Півець розуміє, бо з ним говорили;
Вже літ сорок і два їх бесіду знає.
І вдарив сильніше і скорше тручає.
І стали гриміти та бескидським громом,
І стали шуміти та степовим шумом;
То знов закипіли, як води старого
Отця Славутиці, бо о нім думає
Півець і мислію честь йому співає:
То знов злебеділи, як би галич много,
Стадами злетівши, чисте поле вкрили,
