Українська прогресивна культура не могла розвиватися. Австрійські правлячі кола здійснювали в Галичині політику онімечування. Офіціальною мовою була німецька. Польські пани, які віддавна хотіли привласнити ці землі, намагались ополячити українське населення. В цьому їм допомагали українське панство і уніатське духівництво, яке прислужувалось австрійському уряду, польській шляхті і Ватікану.
Щоб полегшити для себе експлуатацію селянства, послабити його волелюбні прагнення і визвольну боротьбу, денаціоналізувати українське населення і утвердити своє панування в Галичині, іноземні загарбники разом з українським панством уніатською церквою з усіх сил намагались розірвати зв'язки Галичини з Україною і єдинокровною Росією. Вигадувались брехливі «теорії» про окремішність Галичини та її народу, ігнорувалася історична спільність з Україною і Росією, переслідувалися всякі зв'язки з ними. Для книг, які друкувалися в межах Росії, була встановлена особлива цензура, заборонялися навіть такі художні видання, як «Маруся» Г. Квітки-Основ'яненка.
Освіта, навіть у сільських школах, велась німецькою та польською мовами. Література, пройнята клерикалізмом та почитанням монархії, була вкрай відсталою. Про життя народу в ній і не згадувалося. До того ж так звані «освічені» верстви писали дивовижним «язичієм», — сумішшю польських, церковно-слов'янських, російських та українських слів і зворотів.
Відірваність від прогресивної російської і української культури прирікала зародки української культури в Галичині на жалюгідне животіння
