ми; огонь погас, грань меркотіла — курище ся лишило, втихомирилося.
«Через густу враз дубину
Соколами, молодці!
Ой, заплачеш, вражий сину,
Як взриш ясні топірці!» —
загриміло в далечині, а голос дубровами високими розлягався верхами та й заблудив гомоном в чорних безвістях, лише ще дудонь тряс землею та й знеміг. І знов тихо і знов сумно, лише вітер ярами засковиче та й ворони закрячуть, радуючись на будучий жир. Мрячно і тихо, бо поскакали ногами скоропадними за вовчими очима, допали лазу край чорного лісу.
— Гей, мабуть, зоріє! — озвався новобранець, — гляньте!
— Неглупе! — загримів велит-ватажко, — Ванько зажег си скипку.
— Аби видко було з погребів старі виточати меди, — озвався старий бородатий Бойчук та глянув на кухоль за ременем.
— Та й наші, бодай здорові, червінцями ся підкидають,— мовив третій.
А ватажко:
— Цитьте! Дудонь, — коні в байраки, хлопці, — за дуби!.. Федь, — на чати! Як взриш — закрячеш. Потягніть мусатами топірці, потім тихо, щоб вас і муха і не чула, бо… не тра вам казати.
Напретив та й вступив у чагар.