Воронів кілька в уха закракало.
Купався в поті, вирватись силує…
Аж бач, на пруті залізнім гарцює…
Зжахнувся, з ляку із сону порвався.
Кого ж то видить? хто ж то показався?
Якийсь край нього сидів си старенький,
Сивий, як голуб, і тихомирненький;
Де очі були, дивиться ямками.
Єдну си ногу заложив на другу
І спер бандурку на своїм коліні,
По струнах злегка посував пальцями,
Зводив на тямку старих думок тугу,
Діла і літа, що сплили не нині.
Тепер Небабі немилі ті гості,
До сліпця скочив і гукнув зі злості:
«Гей, діду, кто ти? яке ти тут діло?»
Насмішком звільна відповів дід сміло:
«Лице ти, мабуть, дике, як і мова;
Що взяв ми очі, богу буде слава!»
Знов бренькав струни, не рікши і слова,
Ніби то словом одним всього збуде.
«Смішком не збудеш, не марна то справа.
Хоть бог привів тут, чорт тя не добуде!
Старче, мов: хто ти? що в сім лісі дієш?»
А заким оком зглянути успієш,
Дужим медведем д нему підхопився.
Сліпець не злякався; як перше з вагою
Рік козакові: «Пусти, урвеш струну,
Не купиш іншу, не купиш новую.
Бач, сліпець темний я, з дороги збився.
От не сердися! без гуку, без стуку,
Коли-м не милий, зведи на дорогу!
Сли перепросиш дась копійку в руку —
Сторінка:Маркіян Шашкевич. Твори (Київ, 1960).djvu/136
Цю сторінку схвалено