Невістка вдоволена, що дід її слухає, безпечила його, що вітер віє у противний бік, а не за присяжним.
Відтак дід посерджувався вже в хаті по вечері:
— Гет світ обмінився: такий нероба-полатайко тепер над людьми міць має, тепер його верх, його орел над селом літає, тепер він на переді, а ти його бійси!
— Ти, голаку, а ти против мого коліна?
— Аби я тобі копилюка[1] ерстив[2]? Аби я з тобов за-стів сідав? А йди ж ти, дранко латана. Машір[3] мені з хати, ти кашкетнику рогатий!
Дідова твар червоніла, а очі як два вуглики світили.
То це було сьогодні, а на другий в саме полудне у діда гості: присяжний з двома паничами[4].
— Давай, діду, підводу для коменданта!
— Ей, сарачєтка, у мене кінь хромає.
— То ніц — каже білявий панич.
— У мене віз розсипавси!
— Ми його складемо — відрізує чорно-бривий панич.
— У мене син погиб на войні, моя ґаздиня погибла від кулі, а я сам з невістков та й онучєт двоє.
— То ніц не робить — відрізують па-
7