А панотець, що́ приязно службу править — що́ красно говорить:
— Дивіться, — каже — люди: сонечко пражить землю та й випражує з неї ягідку і рожу, а з тебе, хлопе, не годно випражити навіть вужевки. Але не тоту вужевку, що ліси[1] і дараби вяже, але тоту вужевку, що усіх хлопів у один нарід вяже!
— Най-же цес нарід каїться, най свою Україну шанує!
— Най хлоп — хлопа трима́ється, най свою віру держить.
— Най молиться за всіх Іванів, що за цю землю зі світа пішли!
Нарід їсть панотцеві слова і росте високо.
Та лишень закінчив панотець боже слово, а церква заметушилася.
Став мир до дверей пхатися, стали люди виходити, бо пішла погана чутка, що до трупарні коло церкви привезли шандарі мерця пороти.
Нарід глотиться, а шандарі кольбами у груди.
— Ба кого ви, паничіки, в трупарни поклали?
Шандарі здвигають плечима.
Але челядь прилипла до стін і через шпари розпізнала:
— Та же то тварь Шепитарюкова!
— Ба варе котрого?
— Івана Іванового.
65
- ↑ Ліса — пліт.
