чинів на конюшинці показує, рибарикам рибку підкидає.
Полонинами молока в бербениці наливає, скором пряче ід — Петрі.
Скали розпікає, гаддя на камінню гріє.
Барабульку та й кукурудзку з землі за чівку на сонце витягає.
Вітри в печерах запирає, аби світ був тихий та запашний та ясний.
Бере та й дівчатам личко красить, молодицям в очі принаду насипає, аби були гожі, як Шепитарюкова ґаздиня — тота, що зеленого ревізора з розуму ізводить.
Тота, що очима потинає…
В церкві жінки Іванів вівтарь зіллями убирають гей до шлюбу:
— Гей, Іванчіку божий, Іванчіку чорно-бривий, роздай діти межи молодиці, аби-с мав шо ерстити, аби-с мав де у кумах бувати!
Лиш Шепитарючки тут не видко. Віді вона святим не требує, бо пишна та красна над усю челядь.
Але перед Івановим вівтарем горить Шепитарюччина свічка, а вона сама ходить ід ґаздам і ґаздиням і шепотом запрошує їх чемними словами на обід за душу чоловічого дєді. Навіть панотець прошений. Будуть ґазди і ґаздині харчувати, будуть за панотцем молитви відмовляти. Буде покійникові душя радуватися…
А святий Іван межи челяддю та межи свічками упріває.
64
