„Насипаю я у кіш на-раз мливо, а вона підсміхаєси.
— Не разуйте, Йванку, лиш питлюйте, брачіку, бо ваші гості разового хлібця в рот не возмут…
— Єкі гості? — питаю, а вона вже відрікає:
— Ніби ви не знаєте, таже тот присадковатий ревізор кривоустий, тот Збишко Пришковский, шо за вашою ґаздинею пропадає.
— Тот теребилюлька[1] від граничарів[2]?
— Той-той зеленюк із Попадюкового ґруня.
— А єк же він пропадає?
— Каже, шо навіть аби угинув, то відбере вам вашу ґаздиню.
— Та ж то не квітку урвати!
— А такий бараба того питає?
— А я де?
— Ви, Йванку, граєте полонинами та зимарьками на волоскім боці, а зеленюк попід вікна: добрийдень душко!
— А ви тото чули?
— Ей-га, чи лишень тото? Ти — каже він, — молодичко, зриваєш мені очі, ріжеш моє серце. У чім, — каже — красна квітко, та личко своє іскупала, шо воно мене з розуму ізводит? Увес широкий та довгий край, — каже — я перезнав, переслідкував, а такої не надибав. Ой возьму я тебе, — каже — файна квітко, та й у свій рідний край пе-
60
