— Ах, то ви?
— Ми самі, панчіку пишний та й файний!
— Ви до арешту, так?
— Ой так, комісарію наш годний!
— Ви ще за тото віче, правда?
— За віче, за віче, любчіку наш любий!
— По кілько ви тоді зафасували?
— По місяцеви, добрітко наша добра!
— Та й вам доконче тепер?
— Єкби ваша ласка, панчіку ґречний!
— Кортить вас дома паску їсти?
— Світе[1] панцке слово!
— Але я казав вам, що там глітно, нема де шпильки опустити.
— Межи людьми і ми примістимося, ек ваша ласка.
Директор впорядкував свої акти, понакривав їх дощечками, притиснув камінцями і, відхиливши двері, щось крикнув, а до канцелярії вбіг ключник, ключами подзвенькуючи.
— Спиши мені їх і бери тобі цю свіжу марфу[2]!
Бадіки відходячи в тюрму, топилися під директорською ласкою, як той мартовий сніг на горах:
— Аби-сте, панчіку, прожили!
— Аби-сте тривали!
— Аби-сте нарік діждали!
— Аби вас, панчіку, Госпідь милосерний укрив своєв небеснов ласков!…
57
