глушив поздоровлення, яке адвокат вислав за директором.
Бадіки лишилися під дверми, а їх правний заступець, усміхаючись, увійшов у директорську канцелярію.
Чути бесіду, чути сміх, а відтак хвилька тиші.
— Справа є дуже тяжка, бо є переповнення, бо таких, як ви, є багато, а всім не можна догодити, бо місця нема. Але я бачу, що директор радби мені пійти на руку і зробити тоту ласку, аби ви дурно домів не вертали — але цієї ночі такса пішла вгору, бо хлопів налізло як трави та листу.
Бадіки споважніли.
— Ба, чу дуже підскочила?
— Вже удвоє.
— Преч-би-си казало!
— І то ще не похочує!
— Варе?
— Клянуся на свої діти!
— Лишіт, ми вам віримо!
— Бо то, знаєте, кожний хоче жити…
— Знаємо, пане, ще й єк знаємо!
— Та й знаєте, панове ґазди, що тото властиво не вільно…
— А ви до чого пан?
— Я до параґрафів.
— Ей, говоріт свеї, шо нам не вілно, то вам таки вілно.
— Ні, і мені того не вільно, бо я ваш чоловік. Але ви зложіть між собою по десяточці оцему низенькому ґазді до рук, а я зараз навчу, як він має ці гроші давати.
55
