та й божуться, що віз і коні вже на Волощині, вже навіки пропали.
Дід сплюнув і згійкав, а відтак посмотрив рукою в ремени і врадувався, що злодії не забрали йому грошей з ременя.
— Танцюйте собі, їмостечкі здоровенькі, а я мандрую долів у місто.
— Та чому не до дому?
— Бо так.
— Та чому прецінь?
— Бо маю грунт переписати на внуків.
— А то через що, діду?
— Пропали коні з возом, пропала невістка, то най хоть божа земля не пропадає.
— А невістка що винна, що вас обікрали?
— Бо чужую віру[1] на приймака взьити хоче.
— А вам то що шкодить?
— Мені то вадит, бо увес талан на-пусте піде.
Дід офукнувся, перекинув бисаги на плечі і гійкаючи, справився долів у місто.
Їмості подивилися на себе і дивувалися, звідки дід Зельманові тайни знає.
А відтак сердилися і голі ручки собі ломіли та нарікали, що пропаде їх полонинка, скоро дід на внуків землю перепише. Та й Зельмана за неосторожність кляли, та й дідові наглої смерти желали, та й із злости аж поплакували. Шпотаючись вийшов до них злісний і за голову взявся.
- ↑ Чужа віра — чужинець, тут: поляк.
40
