ман божився, що не знає, бо перед двома неділями вислав свою жінку до Марієнбаду, того самого дня, коли війт вислав свою жінку до Криниці на купелі боровинові.
— Ну, то ви заглянете до нас, пане Зельман?
— Ого, я вже своє відтанцював, ми цеї ночі разом з війтом маємо тяжку службу.
— Та ж ви стільки богато полонин маєте і ще вам хочется при жандармерії служити?
— Полонини не мої — ласкаві пані — лиш божі, а їсти хочеться що дня — то хто постарає, як не моя голова?
— А ті глухі ліси на Кітелівці, то не ваші?
— Яка мені з них користь? Ліс треба сто років кохати, а де-ж я тілько буду жити?
— А тартак не ваш?
— Тартак їсть дерево та й мене їсть!
— А ваш шинк нічого не приносить?
— Той шинк бере мені життя. Хлопи перепачковують собі нічма румунку[1] через ріку і не дивляться на мою коршму, а зеленюки[2] мають горівки стільки, що можуть у ній купатися, а ти, Зельмане, плати, небоже, скарбові патент і податки, і лови мухи як який павук!
— Який же ви бідний, пане Зельман!
— Ласкаві пані насміваються, а я кля-
31
