— Ей, то-ж-то кортить мене скупатися, Рузю!
— А біжутерія і шовкова сукня — шо́?
— Овва!
— Та чи ти здуріла, Маню?
— Длячого, Рузю?
— Бо хто ж забагає купатися, коли на баль їде? Прецінь від води тіло стягається і синіє, а під очима виступають круги і на личку показуються курячі лабки. Фе, Маню!
— А я однако пішла б зараз та й скупалася б!
— Видко, що ти з села, а не з міста!
— А ти не з села, Рузю?
— Але у моїм селі є дідич, а у твоїм самі хлопи, та й тому ти така дика.
— То правда, що я у дідичів не служила, так як ти, Рузю, але до того доктора, де я була, приходили різні пани, ше більші як дідич.
— П-с-т! — дикунко, най дід не чує!
Напроти на скруті гостинця вибігла згорда неначе прямо із ліса бричка й високі сиві коні в золоченій упряжі, а за бричкою підбігав візок людей повен.
— Ба, хто то їде, Рузю?
— Не пізнаєш? То Зельманові коні, — от і він сам сидить у бричці із своєю рудою бородою, а біля нього то присланий новий війт щось йому розповідає.
— А у візок ззаду кого він наметав стільки?
— Божка його знає!
— Вже нас пізнав Зельман, вже кла-
27
