шу[1] та й крепдешіною[2] всю мою постіль заслонив. Другі попівські жінки ходять у перкалях та цайґах[3], а у мене наломом[4] шовків та креп-сатинів[2] та креп-марокенів та жоржетів[2] та золотої лями. А мої капелюхи — ти бачила, Рузю, — такі зелені та червоні, що професоровій очі заривають! А мої сандали перлами цятковані! А мій плащ велюровий! А мої коралі, Рузю золотенька!
— То все правда, Манусенько солоденька, але таких дорогих перстенів як у мене, то навіть у місті тоті радникові не мають. Як лише трапиться мому Вальоркові якась ліпша нагода зараз мені перстенець із зіркою приносить. Або мої бранзолети мають у місті собі пару? Ти може чула, приятелько, що злісна стільки разів хорує, скільки разів мою тоалету бачить! То нема що таїти, що мій Вальорко, як упється, то до неї ходить, бо я не терплю пяниці, але він її не любить і як від неї прийде, то навколішки паде та й мене просить, аби я йому простила, що він так погано забувся. А я йому кажу, що не дивно мені було би, колиб тота злісна була хоть красна, хоть молоденька, хоть гожа, але то така купа мерші[5], що олені від неї утікають, а як іде в ліс із стрільбою, то ворон на нею кряче. Але
20
