Сторінка:Марко Черемшина. Верховина і інші оповідання (Краків, 1940).djvu/17

Цю сторінку схвалено

Та лиш він подався за ворота, а пані десь-відкись біленькі хусточки повидобували та й вимахують ними напротив любости своєї на першім скруті дороги та й на другім та й на третім під Синім ґрунем аж їх ручки ізболіли.

А як Синій ґрунь проминули, то вони парасольками понакривалися і солодкі тіста їли та меди пили, запашний тютюн курили. Та й помалу-помалу обі їмості розяснилися, розлебеділися, розспівалися попід кичерями[1], попід малявами[2].

А дідові навперед очей невістка станула:

— Таке воно гей тот марець тота челєдь: Тут хмари на чолі збирає, тут уже посміхаєси, голубе небо 'д тобі нахиляє. Правда, невісточко, шо ти мене слухаєш і шєнуєш і доглядаєш, як рідна дитина, але най на твоє серце глипне сонечко, та й ти діда із тими сиротюками на піч покладеш, а собі молодюка приймеш та й буде тобі дід заважати! Правда, шо ти пустим не орудуєш, але тепер по тій смучій войні удовиці посходили з розуму та й віддаютси за таких барабів[3], шо не варт їм за наймитів бути. А най на невістку сяде муха та най вона збицкаєси[4], та й пішов Орфенюків талан межи псярство, бо він у тестаменті єї весь свій маєток записав.

 

16

  1. Кичеря — гостра гора, Ч., безлісна гора
  2. Малява — стіжкувата гора, Ч.
  3. Бараба — нероба, чоловік нідочого
  4. Збицкатиси — зґедзатися.