свого життя не звінчає молоду невістку з біривливим[1] парубком і не покладе на талані[2] силу. Малярчукові хати потинали діда ще й тому в серце, що все пригадували йому небіжчика сина Миколу, його праву руку, одинака дорогого, його одиноку втрачену надію.
Заїхав дід возом перед самі вікна, а коли паничі зіскочили з воза, вийшов з хати командант і казав робити місце на дві їмості, аби вигідно собі сиділи.
Дід зрадів, що буде везти пані, а не шандарів, бо думав собі, що пані не будуть у місті баритися і він скоріше верне домів.
— Повезеш, бадю[3], ці обі їмості долів у місто на відпуст, бо завтра Матки Божої-шкаплєжної, — каже командант.
— Аби пані тривали та й храмували[4] — каже дід Федір.
— Не кажеться нам „пані”, лиш їмості, бо ми вам не рівня — поправляє командантова. Її веснянкувата твар, кругла як раква, набігла кровю під білявими бровами, а її товстенька червонава ручка погрожувала дідові.
Чорноока, худа її товаришка, яку худенький як протичка[5] панотчик тримав попід руку, сама з себе оправдувала діда, що
12
