до господині, що вона поступилася назад, немов перед розлютованим звіром.
— Знайомі люди, — відповіла вона, перемагаючи після цього мимовільного руху знову своє замішання.
— Прийшли воли торгувати у нас, дожидають чоловіка.
— Так, так, ваша мосць, обізвався Андрій Крук, встаючи і проганяючи буцім останні сни, — ми прийшли воли торгувати і не застали хозяїна.
— Перестань версти, дурний хлопе! Хитруни! знаємо ми вас! Повязати їх! — гукнув він до своїх і вони в ту ж мить накинулись на козаків немов шуліки.
Саме в той час відчинилися двері і до хати вступив Данило.
— Хто такий? — загукав старший, накидаючись на нього.
— Та колись люди тутешнім господарем звали! — відповів Данило.
— Ей ви! Чи стоїть варта коло двору! Не дрімать! чуєте?
— Коли тобі миле твоє життя, — почав він, звертаючись до Данила, що стояв перед ним, — відповідай мені зараз без викрутів: де бунтівник-запорожець? Відповідай просто!… А то я тебе в попіл зітру!
Сказано це було чванливо і крикливо. Данило позирнув на доволі грубу постать перед собою, що ледви досягала йому до козацького плеча і відповів спокійно:
— Не відаю ні про якого бунтівника запорожця!
— Я хату твою в попіл оберну! Я тобі й сліду від неї не лишу! Чуєш?
